Мати, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач — дворянка за походженням, поетеса й дитяча письменниця під псевдонімом Олена Пчілка, була активісткою українського жіночого руху, видавала альманах«Перший вінок». Олена Пчілка займалася всебічною освітою, підтримкою творчості та лікуванням Лариси Косач (приватні педагоги, публікації, подорожі), і виховувала доньку сильною людиною без надмірного виявлення почуттів. Слід цієї «paidei» можна знайти в кожному творі «поодинокого мужчини».
Батько, Петро Антонович Косач — дворянин, високоосвічений поміщик, який дуже любив літературу і живопис, дійсний статський радник, повітовий маршалок.
Дядько — Михайло Драгоманов, учений, громадський діяч, перед вимушеною еміграцією до Франції й Болгарії співпрацював з Франком. Формував характер племінниці згідно зі своїми соціалістичними переконаннями, ідеалами служіння батьківщині, які вона переросла, допомагав як літературний критик і фольклорист.
Дитячі роки пройшли на Волині: у Новограді-Волинському (1871 — весна 1879), Луцьку (весна 1879 — травень 1882), у селі Колодяжне (з травня 1882), що під Ковелем. У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти; влаштовували вечори і домашні концерти. Лариса Косач мала винятково сприятливі обставини для шліфування вродженого мистецького хисту.
На десятий день після народження 23 лютого (7 березня) 1871 року Ларису охрестили в Новоград-Волинській Соборній Преображенській церкві, хрещеними стали полковник Степан Васильковський та рідна бабуся дворянка Єлизавета Драгоманова.
Лариса Косач навчилася читати у 4 роки[9]. Леся (одне з сімейних імен Лариси, що стало літературним псевдонімом. Серед інших: Зея, Зеїчка, Зеїсок, Boule vagabonde (фр. Колобок)) та Михайло, яких упродовж життя єднала тривала дружба і в сім'ї називали спільним ім'ям — Мишелосіє. Вони разом навчалися у приватних учителів.
У січні 1876 року Олена Пчілка з Михайлом і Ларисою приїхали до Києва попрощатися з М. Драгомановим перед його еміграцією і деякий час жили в нього.[10]
Влітку того ж року мати з Лесею та Михайлом відпочивали в селі Жабориці. Тут вона вперше почула розповіді матері про Мавку.
…Видко було, що перебування в Жабориці зробило на Лесю дуже велике враження і дуже їй сподобалося: вона, бувало, раз у раз із втіхою згадує, що те або те чула чи бачила в Жабориці… Жаборицькі пісні, казки, різні повір'я, звичаї, купальські, жнив'яні і т. д. Леся добре пам'ятала і часто згадувала…[11]
26 травня (7 червня) 1877 року народилася сестра Оля, яка стане її доброю подругою. Згодом вона зазначить, що в Лариси:
«такі самі риси обличчя, барва очей і волосся, як у батька, так само середній зріст, така ж постать, така сама тендітність», «однаково були лагідні та добрі безмежно», «надзвичайно стримані, терплячі та витривалі, з виключною силою волі», «однаково делікатні у відносинах з людьми», «для любих людей чи справ могли поступитися багато чим, могли бути дуже поблажливими, але я не можу уявити тої людини, тої справи, взагалі тої сили, що могла б примусити, батька чи Лесю однаково, зробити щось, що вони вважали за непорядне, нечесне. Щоб же зробити таке для власної вигоди чи користі, чи безпечності, то про те не може бути й мови».[12]
Коли в 1878 батьки Лариси поїхали на Всесвітню виставку до Парижа, доглядати дітей приїздила Олена Косач, сестра Ларисиного батька. Дружба з «тіткою Єлею» залишила помітний слід у житті та творчості поетеси[10].
7 (19) листопада того ж року наказом міністерства внутрішніх справ Петра Косача перевели на роботу до Луцька.
…Батька нашого переведено з обжитого місця, щоб покарати за його «українофільство» та за побачення, під час подорожі до Парижа на виставку 1878 року, з емігрантом, батьковим другом, а материним братом Михайлом Петровичем Драгомановим[13]
Навесні 1879 року Петро Косач перевозить до Луцька всю родину. В березні «тітку Єлю» Олену Косач заарештовано за участь у замаху на шефа жандармів Дрентельна; пізніше її вислано в Олонецьку губернію, а 1881 р. заслано до Сибіру на 5 років (м. ЯлуторовськТюменської обл., а потім у м. Тюмень)[14]. Леся, вражена звісткою, між 1879 і 1880 роками пише свою першу поезію — «Надія».
Влітку 1880 тітка Лариси Олександра Косач-Шимановська з двома синами переїздить до Луцька, мешкає в родині Косачів. Причиною переїзду став арешт і заслання до Сибіру її чоловіка Бориса Шимановського. «Тітка Саша» — перша Лесина вчителька музики, якій мисткиня була вдячна все життя.
1881 року мати повезла Ларису, Михайла, Ольгу до Києва для навчання під керівництвом приватних вчителів. Лариса й Михайло починають вчитися за програмою чоловічої гімназії, Лариса бере уроки гри на фортепіано в Ольги О'Коннор, дружини Миколи Лисенка.
На початку травня 1882 року Косачі переїздять у село Колодяжне, що стане їхнім постійним місцем проживання.
Наша сім'я жила в дуже близьких стосунках з селянами, всі ми, в тому числі й Леся, може, ще більше, ніж хто, мали між колодяжненцями не лише знайомих, а й приятелів, і товаришок, і товаришів, тому весь їх побут дуже скоро став нам відомим, а далі й рідним
А тим часом Лариса з Михайлом живуть у Києві, вчаться у приватних вчителів, зокрема вивчають грецьку і латину.
Влітку 1883 року у Лариси діагностували туберкульоз кісток, у жовтні професор Олександр Рінек прооперував їй ліву руку, видалив кістки, уражені патологічним процесом. У грудні Лариса повертається з Києва до Колодяжного, стан здоров'я поліпшується, з допомогою матері вивчає французьку і німецьку мови, що дає змогу пізнавати скарби письменства інших народів і культур.
29 травня (10 червня) 1882 року народилася сестра Оксана, 22 серпня (2 вересня) 1884 — брат Микола.
З 13 літ (1884) Лариса Косач активно пише вірші. Перші спроби стараннями матері опублікувано на сторінках галицьких українськомовних часописів «Зоря», «Дзвінок», ЛНВ («Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло» й ін.). Цього року з'явився псевдонім «Леся Українка».
Маючи також художній хист, деякий час брала уроки у Київській Рисувальній школіОлександра Мурашка, звідки залишилась одна картина олійними фарбами. Пізніше Ларисі довелося здобувати освіту самостійно, з материною допомогою.
Про рівень її освіти може свідчити факт, що у 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів» (надрукований в Катеринославі, 1918).
9 (21) березня1888 року народилася сестра Ізидора, яку Леся безмежно любила, називаючи лагідно Гусінькою чи жартівливо Донною Дорою, і яку неодноразово сумлінно доглядала під час хвороб, рятуючи їй життя.
Зрілість: творчість та обмін досвідом[ред. | ред. код]
Історію особистих стосунків Лариси Косач часто розпочинають із Сергія Мержинського, з яким познайомилася у Ялті1897 року під час лікування сухот. Називаючи ці стосунки «дружбою», а не «коханням», Косач їде до Мінська попри заборону матері, щоб доглядати хворого, коли стан здоров'я «друга моїх ідей» став критичним. Тут 18 (31) січня1901 року за одну ніч біля ліжка помираючого Мержинського з-під пера Лесі Українки вийшла поема «Одержима».
У листопаді 1898 року Косач знайомиться з 18-літнім першокурсником Климентом Квіткою в літературно-артистичному гуртку Київського університету, де читала своє оповідання «Над морем», пропонує йому записати від себе пісні, які захоплено збирає фольклорист. Згодом знайомство переростає в стосунки. Влітку 1901 року Кльоня (так назвали його Косачі) складає Ларисі компанію в подорожі Буковиною. У 1907 році вони одружились і прожили в шлюбі до смерті письменниці.
Особливими стали стосунки Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Особисто письменниці познайомилися в 1899 і знайшли одна в одній духовну спорідненість, розуміння, підтримку і любов. Використовуючи в листуванні особливу ніжність («хтось», «хтосічок», «хтось біленький», «хтось чорненький») та активно обмінюючись ідеями і поглядами на становище жінки в Україні та Європі, мисткині засвідчили цим «процес радикального переосмислення свого я» на знак протесту проти патріархальної культури", що збагатило український літературний модерн феміністською перспективою.[17]
З юних літ постійно подорожуючи до Європи та великих міст царської Росії задля лікування, формувала особистий та письменницький світогляд. Косач відвідала майже всі найкращі європейські театри, слухала найславетніших музикантів, була в курсі світових музично-театральних новин. Ці вимушені потребою подорожі до Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Полтавщині, Одещині, у Криму, на Кавказі збагачували та наснажували її душу і тіло.
З 20 лютого по 1 березня 1900 року мешкала в Тарту за адресою Каштанова вул., 65 (ест.Kastani tänav). 2001 року Україна встановила на цьому будинкові гранітний пам'ятний знак з портретом поетеси та написами естонською і українською[18][19][20].
Колись багата волинська поміщиця, графиня Колонно-Чосновська спитала:
— Чому ж це ви, Ларисо Петрівно, вживаєте майже завжди мужицьку мову?
— А чому ви, графине, — усміхнувшись, відповіла Леся Українка, — вживаєте мужицький хліб та все інше, придбане мужицьким трудом?
***
Після літературного диспуту якийсь панок-віршомаз почав доводити, що лише та поезія вічна, яка «витає над нами і не забруднює своєї одежі в болоті життя».
Леся зміряла новоспеченого захисника «мистецтва для мистецтва» з ніг до голови й тихо сказала:
— А ви, пане, замовте ходулі та витайте собі на здоров'ячко над «болотом». Може, і не замочите своє вбраннячко.
У січні 1907 року Лесю Українку та її сестру Ольгу без жодної формальної причини арештували. Так вона потрапила до тієї самої камери, де сидів Борис Грінченко. Протримавши ніч, обох сестер відпустили[21].
На початку березня 1907 року Леся Українка переїхала з Колодяжного до Києва[22]. А в кінці березня разом із Климентом Квіткою здійснила поїздку до Криму, зокрема, побувала у Севастополі, Алупці та Ялті[23][24].
З 29 листопада 1909 по 13 травня 1910, з 6 лютого по 25 квітня 1911 та з 17 листопада 1912 по 1 травня 1913 (за н.ст.) Леся Українка перебувала на лікуванні у Єгипті (Хельван)[28]
У цей час Лариса Косач багато працює на літературній ниві. 5 травня1907 написала драматичну поему «Айша та Мохаммед», 18 травня остаточно завершила поему «Кассандра», роботу над якою розпочала ще 1903. 12 травня надіслала до альманаху «З неволі» (Вологда) драматичну поему «На руїнах», видання для допомоги політичним засланцям[29]. У вересні пише поезію «За горою блискавиці», продовжує роботу над творами «У пущі», «Руфін і Прісцілла»[30].
На початку липня 1913 року здоров'я Косач різко погіршилося через хворобу, пов'язану з нирками[яка?]. 4 липня на звістку про важкий стан Лариси до Грузії терміново приїжджають мати та Ізидора. Вони наполягають на переїзді з «малярійного» Кутаїсі до гірського Сурамі. Матері письменниця диктувала проєкти так і ненаписаної драми «На берегах Александрії»[32]. Символічне значення її творчості можна прочитати в молитві дітей до Геліоса над манускриптами.
Виснажена хворобою, Лариса Косач-Квітка померла 19 липня (1 серпня)1913 року в Сурамі у 42-річному віці. Похована на Байковому кладовищі в Києві (надгробний пам'ятник — бронза, граніт; скульпторка Галина Петрашевич; встановлений 1939 року)[33]. Стосовно похорону Лесі Українки, Дмитро Дорошенко згадував, що «За добу до похорону стало відомо, що згідно з бажанням небіжчиці проводи труни відбудуться без участи духовенства. І справді, поперед жалібної процесії несено тільки чорний хрест. Але за труною йшло троє священиків: о. Павло Погоріло, о. Марко Грушевський і ще хтось третій»[34][35][36]. З іншого боку, дослідники вказують, що жодних розпоряджень щодо власного похорону Лариса Косач не робила[37]. Могила Лесі Українки є національною пам'яткою.
Є міфи про лесбійство Лесі Українки. Ось як пише Оксана Забужко у своїй книзі «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій»: «Приятельські листи американок, француженок і німкень XIX ст. для сьогоднішнього непідготовленого вуха таки справді можуть звучати мало не як шквал розпаношених лесбійських освідчень: „Як я тебе люблю… ти радість мого життя… моє серденько, як я тужу до тебе, як мрію про той час, коли ми знову побачимося“ і т. д., — тоді як насправді це був цілком звичний, ба навіть ритуалізований тодішньою культурою спосіб жіночого словесного вияву прихильности й симпатії незалежно від об'єкта. Зрозуміло, що „епістолярний роман“ панни Лесі й панни Ольги (стилістично, звісно, непорівнянно винахідливіший — у кожному разі, з Лесиної сторони, що єдина нам і відома) має бути відчитаний насамперед у цьому, питомому для нього контексті.»[38].
Віршувати Лариса Косач почала в 9 років: поезію «Надія» написала під впливом звістки про долю тітки Олени Антонівни Косач (в шлюбі Тесленко-Приходько), засланої за участь у революційному русі. 1884 року у львівському журналі «Зоря» вперше надруковано вірші «Конвалія» та «Сафо» і зафіксовано ім'я — Леся Українка; у наступних перевиданнях до вірша «Сафо» Леся додала посвяту братóвій: «Любій Шурі Судовщиковій на спомин». 1885 року у Львові вийшла збірка її перекладів з Миколи Гоголя (виготовлена спільно з Михайлом).
Після того Леся Українка працювала ціле десятиліття і створила понад сотню поезій, з яких половина за її життя не була надрукована.
У канон української літератури Леся Українка ввійшла передусім як поетеса хоробрості й боротьби. Тематично багату її лірику трохи умовно (з уваги на взаємозв'язок мотивів) ділять на особисту, пейзажну та громадянську. Головні теми її ранніх ліричних поезій: краса природи, любов до рідного краю, особисті переживання, призначення поета й роль поетичного слова, соціальні та громадські мотиви. У перших творах помітні впливи Шевченка, Куліша, Старицького і Гейне, видно виразні впливи Олени Пчілки і Михайла Драгоманова (псевдонім — Українець) на вибір мотивів.
А вже поезію «Contra spem spero!» (1890) характеризує античне розуміння доблесті (arete), блискуче володіння міфологічними ілюзіями, автокреація жінки-воїтельки. Саме цей аспект творчості на довгі роки визначав тонус наукового «лесезнавства». Такі основні мотиви поезій «До товаришів», «Товаришці на спомин», «Грішниця», «Slavus — Sclavus», «Fiat nox», «Епілог» і багато інших. Мотив волі набирає в ній досить розмаїтих барв: від нескорення традиційному розумінню імперії до індивідуального вибору modus vivendi, що означає відкриття істини та служіння їй. Зрада на будь-якій площині ототожнюється з трагедією, з вчинком Медеї. Лірика жаги та прихованого тріумфу, пов'язаного з неможливістю зреалізувати свою любов, експонує схему лицарської любові. Лірична героїня — лицарка, що співає своїй дамі серця. Еротизм таких віршів як «Хотіла б я тебе як плющ обняти», «Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами» — це містичні дифірамби на честь божественної коханки.
Елемент епосу, властивий багатьом ліричним поезіям Українки, знайшов пізніше втілення в баладах, легендах, поемах, писаних на сюжети світової культури, проєктованих на актуальні проблеми вільної людини у світі зневолених («Самсон», «Роберт Брюс, король шотландський», «Віла-посестра», «Одно слово» й ін.) й роль поета в цій боротьбі («Давня казка», «Саул», «Орфеєве чудо»).
У другій половині 90-х Косач звертається до драматургії. Перша її драма «Блакитна троянда» (1896) з життя української інтелігенції розширює тематику української драми, що доти зображала переважно селянство. Драма засвідчила входження Лесі Українки у модерний світ — насамперед світ символу — й досить вільне в ньому «самопочування». Для висвітлення теми людської норми й ненормальності письменниця ґрунтовно готувалася та студіювала питання, консультувалася з лікарем-психіатром Олександром Драгомановим. Філософський дискурс драми, нав'язуючи до творчості Гауптмана, представляє не тільки божевілля як форму свободи, але й певну тугу за тілом.
Далі Лариса Косач, широко використовуючи теми й образи світової літератури, розвинула новий жанр — драматичну поему. Серед створених нею драматичних поем:
«Одержима» (1901) — канва біблійної історії Міріам і Месії трансформується в мотив еросу і танатосу, які, втілюючи саме життя, становлять антитезу до постави Міріам.
Особливе місце посідають драми-поеми на теми вавилонського полону в аналогії до полону України в Російській Імперії («На руїнах» (1904), «Вавилонський полон», «В дому роботи — в країні неволі»). Їх символізм зміст розкрито у вірші «І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя»: «Чи довго ще, о Господи,// Чи довго, ми будемо блукати і шукати рідного краю на своїй землі?». Образ неволі як душі, раба власних стереотипів. Раб-єгиптянин і раб-єврей із «В дому роботи — в країні неволі» — це люди, які забули власне коріння. Духовна сліпота стає лейтмотивом творчості Лесі Українки.
«Кассандра» (1907) — розвинуто метафору людської правди і трагічної істини, яку представляє головна героїня.
«В катакомбах» (1905) — жорстко критикуються угодництво й пасивність поміркованої громади[40]. Свобода творця — це не служба народові та його утилітарним цілям. Кара за цей вчинок — неможливість творити далі. Мотив вищого покликання митця, який яскраво проявляється вже в циклі поезій «Сім струн» у вірші «Fa» (Фантазіє, ти сила чарівна), тут набувають особливого загострення.
«Бояриня» (1910) — у новому ракурсі представляє тему волі, поєднуючи феміністичну та національну жагу до свободи і наслідки тоталітаризму.
Драма-феєрія «Лісова пісня» (1911) — вершина творчості Лесі Українки. Конфлікт між високим ідеалом і прозаїчною дріб'язковою буденщиною. Головна героїня Мавка — не тільки поетичний образ казкової істоти, а й філософське узагальнення всього прекрасного, вічно живого. Циклічність натури протиставляється людському життю. І натура перемагає, байдужа до трагедій.
«Камінний господар» (1912) — цілком оригінальне трактування традиційного образу Дон Жуана. Жіночність героя і чоловіча постава Донни Анни континує класичну традицію зміни гендерних ролей, яка призводить до символічної смерті Дон Жуана.
«Оргія» (1913) — античний фон експлікує провідні питання філософії. Контраст між діонісійським і аполлонівським началами підкреслює постать співця Антея. Розуміючи, чим є мистецтво і його роль в історії, він обирає смерть, яка переносить його в безсмертя.
Активна літературно-критична праця Лесі Українки обмежена коротким періодом (1899—1907 роки). У її доробку — лише кілька літературно-критичних статей та доповідей, але їх вирізняє ґрунтовність та високий рівень опрацювання. Більшість із статей написані російською мовою, оскільки це були доповіді в Київському літературно-артистичному товаристві, які потім друкувалися у російському часописі, або ж були замовлені редакцією російського журналу «Жизнь[ru]»[42].
Виняткове значення творчості Лесі Українки в історії української літератури полягає в тому, що вона збагатила українську поезію новими темами й мотивами; досконало володіючи катренами й октавами, сонетами й оригінальними строфічними будовами, використовуючи гексаметр, верлібр, п'ятистоповий ямб, вона збагатила строфіку, ритміку й метрику української поезії. На зламі ХІХ—ХХ ст., використовуючи мандрівні сюжети світової літератури, Леся Українка стала в авангарді творчих сил, що виводили українську літературу на широку арену світової літератури.
За Ларисою Мірошниченко, «у пошуках точності зображуваного Леся Українка в тексті (а через нього і в автоілюстраціях) найближче стояла до художника історичного жанру, що прагне максимально правдиво зображувати людей, події, сюжети, яких не бачив і навіть не міг бачити»[39].
Моральний конфлікт самореалізації індивідуальної свободи вирішується несприйняттям Українкою християнства як власної релігії: «Леся Українка не применшила етичні ідеали християнської релігії (добра, милосердя, любові, надії, віри, правди), однак неприйнятним для неї залишалися форми трактування певних християнських положень». У драматургії Лесі Українки відбувається постійна еволюція індивідуальних свобод людини до свободи етичної, коли прагненням серця не суперечать прагненням духу. Причому в її філософській концепції етична свобода вивищується над свободою фізичною та естетичною. Тому у драматичних поемах розкриваються істинні природа й характер людини з індивідуальною шкалою цінностей, в якій головне — не задоволення власних потреб чи пристрастей, а вищий моральний закон, не нав'язаний, а обраний добровільно. Герой(-їня) Українки перебуває між двома моральними полюсами — «моральної самотності» та «моральної казарми», у її драмах діють герої межових ситуацій, створених письменницею для якнайглибшого висвітлення проблем індивідуальної етики. Леся Демська-Будзудяк поділяє героїв драм Лесі Українки на два типи: жіночий (Кассандра) — пристрасний, вольовий, сексуально активний, та чоловічий (Фауст) — розгублений, невпевнений, схильний до сумніву та морального і духовного безсилля. Пояснюється це тим, що дійсність, у яку потрапляли героїні, часто виявлялася доволі незатишною, а то й ворожою[39].
Олександра Вісич виявила, що рухомі конструкції (незавершені твори) у Косач домінували над завершеністю. Драму «Осіння казка» дослідниця характеризує так: «Прочитання цього твору часом нагадує полювання за міражами та наштовхує на розуміння невичерпного потенціалу мозаїки дій та образів драми, змістові лакуни якої доречно трактувати як гру, майстерне жонглювання формою». Специфіка побудови драми-поеми «На полі крові», на думку Вісич, дозволяє стверджувати, що цей твір є зразком відкритої драми, оскільки вона "фактично позбавлена жорстких композиційних меж «початок-кінець». Леся Українка належала до авторів, які «проявляють непередбачуваність розвитку первинної моделі твору, нерідко вона відступала від чисто раціоналістичної заданості»[39].
Гендерна дослідницяВіра Агеєва в дослідженнях «Поетеса зламу століть: Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації» (1991, 2001) інтерпретує творчість Л. Українки за допомогою постмодерністської теорії тексту, зокрема, концепції феміністичної критики. Постать української письменниці розглянуто у контексті інтелектуальних і духовних пошуків її складної доби, зламу віків, в часи зародження численних тенденцій художнього розвитку, що є визначальними для мистецтва всього XX ст. Проаналізовано проблему комунікативного розриву в «Кассандрі», охарактеризовано неоромантичне двосвіття «Лісової пісні». У роботі «Поетичний візіонеризм Лесі Українки» (2007) проаналізовано «комплекс Кассандри»: містичний, віщунський досвід, долучення до трансцендентних вимірів, нелінійний час.
Літературознавиця Лариса Мірошниченко («Леся Українка. Життя і тексти», 2011) досліджує автографи, рукописи, тлумачить іншомовні вирази, за радянщини перекладені поверхово і невірно. Прослідковує вплив картин Ермітажу у Петербурзі та фотознімка Поля Верлена на майбутніх персонажів Лесі Українки[39].
Леся Демська-Будзуляк у монографії «Драма свободи в модернізмі. Пророчі голоси драматургії Лесі Українки» (2009) розглядає місце Лесі Українки у модерністському дискурсі, досліджує моральну філософію Лариси Косач та етичні конфлікти її героїнь і героїв.
Робота Олександри Вісич «Естетика нон-фініто у творчості Лесі Українки» (2014): нон-фініто («незавершеність», «відкритість») створена індивідуальна парадигма написання твору у Лесі Українки (задум, накопичування матеріалу, «забування», інтенсивне писання, «вилежування», «викінчування», редагування). Через аналіз рукописів у світлі генетичної критики відтворено хронологію семи незакінчених драм мисткині.
Найповнішою з сучасних є фундаментальна історико-культурна праця Оксани Забужко«Notre Dame d'Ukraine. Українка в конфлікті міфологій» (2007), де досліджуються та розвінчуються усталені міфи про Українку. Забужко деконструює міф про Велику Хвору, гностично-лицарський міф поетеси та прослідковує непоправну втрату шляхетсько-лицарської культури, яку так ревно намагалася зберегти Лариса Косач. Дослідниця вказує, що літературознавство звикло «десексуалізувати видатну жінку („одинокого мужчину“) шляхом інфантилізації», і наголошує на її фемінізмі, який "різниться від провінційного галицького «емансипаторства» її сучасниць шляхетською «генеалогією»[39].
Леся Українка і неоязичницький світогляд розглядаються у контекстах художнього, наукового та релігійного поглядів, що можуть як конфліктувати між собою, так і вступати у діалог, породжуючи спільні сенси. Підставою для цих естетичних та етичних пошуків є три напрямки інтелектуальної спадщини письменниці: художні твори, розвідки з фольклористики і теоретичні праці на тему історії. На тлі цього, в окремих випадках, Лесю Українку тлумачать як постать, що стоїть у витоків українського рідновір'я[43][44].
Твори Лесі Українки видавалися багаторазово. Науково об'єктивнішими є видання «Книгоспілки» (у 7 тт. 1923 — 25 і в 12 тт. 1927 — 30) з фаховими передмовами М. Зерова, Б. Якубського, М. Драй-Хмари, П. Руліна, Є. Ненадкевича, О. Білецького й інших. Усі пізніші видання мають умисні цензурні пропуски: у 5 тт. (1951 — 56), у 10 тт. (1963 — 65) і в 12 тт. (1975 — 79). Цінне багатим біографічним і епістолярним матеріалом є видання Ольги Косач-Кривинюк «Леся Українка. Хронологія життя і творчості» (Нью-Йорк, 1970).
2021 року видано повне нецензуроване академічне зібрання творів Лесі Українки в 14-ти томах, до якого увійшли усі знайдені на той час тексти письменниці: драматичні, поетичні та ліро-епічні твори, художня проза, літературно-критичні та публіцистичні статті, переклади (поезія, проза, драма, публіцистика та інше), записи народної творчості (пісні, записані з голосу Лесі Українки), «Стародавня історія східніх народів» (текст підручника, написаного письменницею для молодшої сестри), листи, конспекти, виписки з книг, нотатки та інше. Зокрема й було відновлено фрагменти та матеріали, вилучені цензурою у попередніх виданнях. Загальний обсяг видання склав 9 448 сторінок[45].
Твори Лесі Українки перекладено багатьма мовами світу, зокрема й англійською, бенгальською, грузинською, італійською, кримськотатарською, німецькою, польською, російською, французькою, угорською мовами.
Важливою для світового ознайомлення з творчою спадщиною Лесі Українки стала книжка Lesya Ukrainka in translations, видана у Філадельфії в 1988-му році. Видання містить переклади сімома мовами, зокрема переклад драми «У пущі» англійською (пер. Роксолани Стойко-Лозинської), драми «Блакитна троянда» німецькою (пер. Еберхард Райснер), драми «Камінний господар» іспанською (пер. Петра Клюка), уривки драм «Касандра» та «Лісова пісня» португальською (пер. Віри Вовк).[46]
Адаптації та творчість за мотивами[ред. | ред. код]
Кіноекранізації творів Лесі Українки[ред. | ред. код]
2009 — «На полі крові» (Луцький театр «ГаРмИдЕр»]])
2009 — «На полі крові» (реж. Юрій Розстальний, Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка) — прем'єра на сцені у фойє, з 2011 року — на Камерній сцені ім. Сергія Данченка[49]
В Харкові на вул. Лесі Українки на огорожі школи встановлено пам'ятну дошку з написом «Дерево-горіх посаджено на честь Лесі Українки в 1999 році з нагоди 110-ї річниці перебування поетеси в Харкові».
У Луцьку біля в'їзної вежі замку Любарта є дерево, яке іменують Лесиним ясеном. Воно одне з найстаріших дерев міста. Вважається, що саме під ним мала Леся написала свій перший вірш.
2020 року іменем Лесі Українки названо площу в Мадриді.
Постановою Центрального Комітету КП України і Ради Міністрів УРСР від 17 липня 1970 р. № 372 «Про відзначення 100-річчя з дня народження Лесі Українки»[67] було засновано літературну премію імені Лесі Українки за найкращий твір для дітей. Премію присуджували щорічно починаючи з 1972 року «за глибокоідейні та високохудожні твори для дітей, які сприяють комуністичному вихованню підростаючого покоління і здобули широке громадське визнання».
Урядову постанову про відзначення 150-річчя з дня народження Лесі Українки 25 лютого2021 року за номером № 2286-VIII було оприлюднено 8 лютого 2018 року[69].
До ювілею агенція «Postmen» разом із Міністерством культури та інформаційної політики та Державне агентство України з питань мистецтв та мистецької освіти створили мистецький проєкт «Леся Українка: 150 імен» та айдентику, що стала основою проєкту, метою якого є нестереотипне розкриття постаті поетки та привернення уваги молоді до її творчості[70]. Проєкт експонувався на трьох поверхах Українського дому в Києві протягом 25 лютого — 8 березня 2021, на запрошення агенції над наповненням експозиційного простору працював мистецтвознавець Павло Гудімов[71][72]. На першому поверсі Українського дому для відвідувачів було запущено робота-бібліотекаря НП Лукаша, створеного разом з Новою Поштою, котрий підбирав книгу відповідно до запитів відвідувачів[73]. Крім мистецького проєкту айдентика була інтегрована в десятки подій і лімітовані серії продукції від українських виробників[74].
Режисер Влад Троїцький разом із формацією NOVA OPERA у просторі Українського дому створив Re: post-оперу «LE», яка «трансформує образ Лесі Українки, муміфікований радянською освітою та пропагандою, показує її живою людиною, борцем, просвітницею, яка закладала основи української державності, вписавши українську культуру у світовий контекст» (музика: Сергій Вілка, Андрій Мерхель, Яна Шлябанська). Пряма трансляція відбулася на суспільному телеканалі «UA: Культура»[84][85].
24 лютого 2021 року у Посольстві України в Індії відбулася презентація короткого фільму «Мавка» (гіндіवनपरी) за мотивами твору «Лісова пісня», що став першою екранізацією твору Лесі Українки мовою гінді[89]. Фільм було знято представниками української громади Індії на основі перекладу «Лісової пісні» на мову гінді, який у 2016 році здійснив директор Центру мови гінді й індійської літератури Інституту філології КНУ ім. Т. Шевченка Юрій Ботвінкін[90][91].
↑Російською мовою написані літературно-критичні статті «Два направления в новейшей итальянской литературе», «Малорусские писатели на Буковине», «Новые перспективы и старые тени», «Заметки о новейшей польской литературе», «„Михаэль Крамер“. Последняя драма Гергарта Гауптмана»
↑Французькою мовою написана стаття «La voix d'une prisonnieri russi»
↑Леся Українка. Твори: [в 12 т.] / Леся Українка. — Київ : Книгоспілка, 1930. — Т. 12. — С. 7-41.
↑Беднарчик Т. Р. Перші вияви української рідновірської релігійності у ХХ столітті. Актуальні проблеми філософії та соціології. — 2015. — Вип. 5. — С. 22-26
↑Георгій Лук’янчук (5 березня 2021). У Києві вшанували Лесю Українку(PDF). Свобода. Ukrainian National Association. Архів оригіналу(PDF) за 25 квітня 2021. Процитовано 25 квітня 2021.
Одарченко П. Леся Українка і М. П. Драгоманов. — Нью-Йорк, 1954.
Олесь Ільченко про Леонардо да Вінчі, Карла Ліннея, Жюля Верна, Джона Рокфеллера, Лесю Українку, Вінстона Черчілля / О. Ільченко. — Київ : Грані-Т, 2007. — 92 с. : іл. — (Життя видатних дітей). — ISBN 978-966-2923-79-7.
Бабишкін О. Драматургія Лесі Українки. — К., 1963.
Вишневська Н. Лірика Лесі Українки. Текстологічне дослідження. — К., 1976.
Денисюк І., Міщенко Л. Дивоцвіт. Джерела і поетика «Лісової пісні» Лесі Українки. — Л., 1963.
Дзюба І. Та, що пильнувала ватри (До 50-ої річниці з дня смерти Лесі Українки) [стаття написана 1963 року] // В кн. Л. Українка. «Бояриня». — Торонто, 1971, стор. 110—129. // Українські вісті. 1971. № 25. С. 2–3; 1971. № 27. С. 2–3. ref
Зеров М. Леся Українка. X. — К., 1924. // Від Куліша до Винниченка: нариси з новіт. укр. письменства / проф. М. Зеров, — Київ: Культура, 1929. — 192 с. — С. 104—141.
Костенко А. Співачка досвітніх вогнів. — К: Веселка, 1971. — 223 с.
Костенко А. Леся Українка. Художньо-документальна біографія. Видавництво художньої літератури «Дніпро», Київ, 1985. 394 стр
Кулінська Л. Поетика Лесі Українки. — К. : Вид-во Київського ун-ту, 1967. — 254 + [2] с. : портр.
Кулінська Л. Проза Лесі Українки. — К., Вища школа, Вид-во при Київ. ун-ті, 1976. — 167 с.
Кулінська Л. У світі ідей та образів (Особливості поетики драми Лесі Українки). — К.: Дніпро, 1971. — 224 с.
Музичка А. Леся Українка, її життя, громадська діяльність і поетична творчість. Передмова М. Куліша. — [Одеса]: Державне видавництво України, 1925. — X + 108 с. : іл., портр. — (Критична бібліотека)
Пількевич С. (відп. ред.) Леся Українка. Документи і матеріали 1871—1970. Арх. упр. при Раді міністрів Української РСР. — Київ, Наукова думка, 1971. — 482 + 5 с. : іл.
Рудницький Я-Б.Єгипет у житті і творчості Лесі Українки / Стаття основана на авторовім викладі на Міжнародньому Конгресі Порівняльної Літератури в Бордо, Франція, 2 вересня 1970 р. // Міжнародний культурний портал Експеримент / 12-05-2018
Сверстюк Є. «На полі чести» // Собор у риштованні. — Париж – Балтімор, 1970. — С. 106 –12; а також у газ. Літературна Україна. — 1963. — Ч. 61.
Франко І. Леся Українка. ЛНВ, т. III, кн. 7. — Л., 1898.
Українка Леся // Шевченківська енциклопедія : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2015. — Т. 6: Т—Я. — С. 392-393.