Преподобний
Андрей Шептицький
Преподобний Андрей Шептицький
Андрей Шептицький, 1921 р.
Митрополит Галицький,
Архієпископ Львівський,
єпископ Кам'янецький
17 січня 1901 — 1 листопада 1944
Обрання: 17 грудня 1900
Інтронізація: 12 січня 1901
Церква: Українська греко-католицька церква
Попередник: Юліан Куїловський
Наступник: Йосиф (Сліпий)
Єпископ Станиславівський
17 вересня 1899 — 12 грудня 1900
Обрання: 19 лютого 1899
Інтронізація: 17 вересня 1899
Попередник: Юліан Куїловський
Наступник: Григорій Хомишин
 
Народження: 29 липня 1865(1865-07-29)
Прилбичі
Смерть: 1 листопада 1944(1944-11-01) (79 років)
Львів
·грип
Похоронений: Львів, крипта Собору св. Юра
Батько: Іван (Ян) Кантій Шептицький
Мати: Софія з Фредрів
Прийняття священичого сану: 28 серпня 1892
Прийняття монашества: 14 серпня 1892
Єпископська хіротонія: 17 вересня 1899
 
Автограф: Автограф
 
Нагороди:

Орден Леопольда, Орден Залізної корони

Граф Андре́й Шепти́цький ЧСВВ (у хрещенні Роман Марія Александер; 29 липня 1865(18650729) — 1 листопада 1944) — предстоятель Української греко-католицької церкви, митрополит Галицький, архієпископ Львівський (1901—1944). Єпископ Станиславівський (1899—1900). Доктор права (1888) і богослов'я (1894); меценат. Один із найвидатніших провідників української церкви й національного руху першої половини ХХ ст. Представник шляхетного та графського роду Шептицьких.

Під час Першої світової війни заарештований російськими військами (1914), вивезений до Росії (1914—1917)[1]. Повернувшись до Львова, став одним зі співзасновників ЗУНР (1918). Інтернований польською владою на Святоюрській горі (1919)[1].

Від 1955 року триває процес беатифікації. Праведник народів світу (2008).

Імена[ред. | ред. код]

Родовід[ред. | ред. код]

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Василій Шептицький
 
 
 
 
 
 
 
Іоанн Баптист Шептицький
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Розалія
 
 
 
 
 
 
 
Петро Павло Леопольд Шептицький
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Невідомо, представник роду Липських
 
 
 
 
 
 
 
Анжеліка Липська
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Лініевська
 
 
 
 
 
 
 
Іван Кантій Шептицький
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Фердинанд Фабіан Себастьян Коссецький
 
 
 
 
 
 
 
Павло Петро Яцек Коссецький
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Франциска Мітельська
 
 
 
 
 
 
 
Роза Тереза Коссецька
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Іоанн Новосельський
 
 
 
 
 
 
 
Петронела Новосельська
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Йосифа Воютинська
 
 
 
 
 
 
 
Граф Андрей Шептицький
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Йосиф Бенедикт Фредро
 
 
 
 
 
 
 
Гіацинт Фредро[pl], політик Королівство обох Галичин
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Терезія Урбанська
 
 
 
 
 
 
 
Граф Александер Фредро, політик Королівство Галичини та Володимирії
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Іоанн Непомук Дембінський
 
 
 
 
 
 
 
Маріанна Дембінська
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Крістіна Веселовська
 
 
 
 
 
 
 
Софія Фредро
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Рох Міхаїл Яблоновський
 
 
 
 
 
 
 
Йосиф Яблоновський
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Тереза Оссоліньська
 
 
 
 
 
 
 
Софія Яблоновська
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Михаїл Свідзіньський
 
 
 
 
 
 
 
Марія Свідзіньська
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Барбара Красіньська
 
 
 
 
 
 

Біографія[ред. | ред. код]

Дитинство та юність[ред. | ред. код]

Докладніше: Шептицькі
Герб графів Шептицьких

Андрей Шептицький народився 29 липня 1865 року в селі Прилбичах Яворівського повіту, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія (нині Яворівського району Львівської области, Україна). Він походив зі стародавнього русинського (українського) роду Шептицьких, який отримав австрійський графський титул, у XIX столітті зазнав спольщення, а члени родини стали франкомовними римо-католиками. При хрещенні за латинським обрядом у костелі Святої Трійці родового містечка Брухналя[3], яке відбулося 9 серпня 1865 року[4], отримав імена Роман, Марія, Александер.

Його тато — граф Іван (Ян) Кантій Реміґіан Шептицький, мати — графиня Софія (Зофія) Фредро[5]. Бабуся — Зофія з Яблоновських гербу Гримала, дружина фундатора будівництва теперішнього Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької Станіслава Скарбека.[6]

Подружжя Шептицьких мало семеро синів. Перший син Стефан помер у дворічному віці (1862—1864), Єжи (Юрій) — у 17-річному віці років (1863—1880). Третім сином Шептицьких став Роман, відомий як Андрей Шептицький. Четвертий — Александер. П'ятий  — Станіслав залишився в польському таборі, офіцер, служив військовим аташе Австро-Угорської імперії в Римі перед Першою світовою війною, потім командант 3-ї бригади Леґіонів Польських, начальник генерального штабу і міністр оборони Другої Речі Посполитої. Шостий син Казимир — успішний адвокат, пішов стопами брата Романа, у 43 роки полишив світську кар'єру і став монахом-студитом Климентієм Шептицьким. Сьомий — Леон — у 1939 році під час першого російсько-більшовицького вторгнення був замордований більшовиками у Прилбичах разом із дружиною[5].

Про ранні роки життя митрополита відомо з книги спогадів його матері Софії. Зокрема вона зазначає, що в дитинстві Роман вирізнявся сумирною вдачею, любов'ю до молитви, до якої вмів пробудити любов серед оточення.

Вервиця — це було його перше апостолування в родині; чи він намовляв своїх братів, чи навчав, чи може вони самі йшли за його прикладом, не знаю, але без будь-якого впливу з мого боку за деякий час я побачила, що кожний з них має завжди вервицю в кишені, що молиться на ній і що засипляє з нею, обмотаною довкола ручки. Пишу про це, що я бачила і як я цю річ зрозуміла.

Софія Шептицька. Молодість і покликання о. Романа Шептицького[7]

Софія Шептицька зазначає, що, маючи близько 8 років, Роман принципово відмовився від брехні, зробивши це, на її погляд, цілком свідомо, а не інстинктивно. До того ж він на той час, за словами матері, добре відчув, що таке страждання та жертва любові для ближнього.

Хлопці мали фльоберт, з якого під час проходів наперезміну стріляли. Було постановлене, що кожний з них діставав щоденно по п'ять набоїв. Ці стріли були кульмінаційною точкою розваги, а скільки розмов поплило кожної днини, при чому щастя бувало захмарене лише кожушками, які я казала брати зі собою на довші прогулянки; коли один мав стріляти, заки натрапили на «звірину», тоді другий мав нести його кожушок. Отож у день св. Юрія — «Ама» босоніж підбіг до Ізя, кажучи до нього (по-французьки): «Слухай Юрку, я не міг Тобі нічого купити на Твої їм'янини, але ось маєш усі мої сьогоднішні набої, Ти зможеш стріляти під час цілісінької довгої прогулянки, бо знаєш, нині не буде лекції, а я нестиму Твій кожушок»!

Софія Шептицька. Молодість і покликання о. Романа Шептицького[7]

Першу освіту Роман здобув удома. Восени 1879 року разом зі своїми двома братами Юрієм та Олександром розпочав навчання в гімназії св. Анни у місті Краків (Королівство Галичини та Володимирії). Невдовзі тут помер його брат Юрій. Роман та уся сім'я Шептицьких глибоко переживали цю втрату. 1 жовтня 1883 р. розпочав військову службу в Кракові. 8 січня 1884 р. його привели з казарми додому та діагностували скарлатину (супроводжується зараженням крові й гострим запаленням суглобів). У часі хвороби був близький смерті. Наприкінці лютого одужав, однак лікарі наполягли на звільненні з військової служби. Батькові вдалося звільнити Романа з війська, у травні родина повернулася з Кракова до Прилбичів[5].

Восени 1884 р. Роман та Олександр разом поїхали до Німецької імперії (Бреслав) на правничі студії в університеті. У 1886 р. вперше відвідав Рим. Влітку 1887 р. завершив університетські студії. 11 серпня цього року на пропозицію батька вирушив до Хирова в колегію єзуїтів. Через тиждень прибув у Добромильський монастир, щоб ознайомитися з життям отців василіян. У жовтні 1887 р. батько відправив Романа в подорож до Російської імперії, під час якої познайомився з філософом Володимиром Соловйовим та істориком Володимиром Антоновичем. Упродовж цієї подорожі відвідав Подільську губернію, Київ, Москву[5].

8 лютого 1888 р. у Римі взяв участь у загальній аудієнції Папи Лева ХІІІ. Завдяки старанням матері Софії 24 березня папа прийняв їх сім'ю на приватній аудієнції, під час якої Роман просив благословення на те, щоб стати василіянином. Лев ХІІІ не забув про цей візит і пригадав собі його через 11 років. 27 квітня 1888 р. Роман повернувся до Кракова, через 3 тижні (19 травня[4]) здобув науковий ступінь доктора права[5].

Монаше та священниче служіння[ред. | ред. код]

Андрей Шептицький — монах Добромильського монастиря Чину св. Василія Великого, 1888—1892
Андрей Шептицький у Львові.

29 червня 1888 р. граф Ян та графиня Софія супроводили сина до Добромильського монастиря отців Василіян. 13 вересня 1888 р. Роман склав перші чернечі обіти і прийняв ім'я Андрей. Від жовтня 1888 до червня 1891 року брат Андрей, проживаючи у краківській єзуїтській обителі на площі св. Варвари, відвідує університетські курси з богослов'я та філософії. Упродовж Великого посту 1891 року, як пише у своїх спогадах Софія Шептицька, брат Андрей харчується лише раз на день:

В половині великого посту отець Карло Кочоровський Ч. І. перестеріг мене, що брат Андрей їсть лише один раз на день, а ранком і у вечорі випиває тільки склянку чаю, що уважає нечуваним умертвленням в його віці, рості й при теперішній виснажливій праці. Причому ректор колегії, який знав оцю гарячу аскетичну душу, дозволяв йому на всі можливі пости.

Софія Шептицька. Молодість і покликання о. Романа Шептицького[8]

У червні 1891 р. супроводжував до Герцогства Буковина французького прелата, де ознайомився з життям буковинських старовірів[5].

Від 3 серпня до 4 жовтня 1891 р. важко занедужав на тиф, через що батьки були змушені забрати сина до Прилбичів та викликати лікарів з Кракова та Львова. За порадою лікарів 17 жовтня 1891 р. вирушив на реабілітаційний курорт у Закопане. 17 травня 1892 р. брат Андрей повернувся в Добромильський монастир[5].

14 серпня 1892 р. брат Андрей склав вічні обіти у Кристинопільському монастирі. 28 серпня 1892р. єпископ Юліан Пелеш у Перемишлі висвятив його на священника. 11 вересня 1892 р. ієромонах Андрей відслужив першу Божественну Літургію в родинному селі Прилбичах[5].

Упродовж 1892—1894 років Андрей Шептицький завершив богословські студії в Кракові, які перервала його важка недуга. У той же період (1892—1896) отець Андрей виконував служіння магістра новиків у Добромильському монастирі. 20 липня 1896 року його призначили ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові. 19 травня 1897 року разом з отцем Платонідом Філясом починає видавати часопис «Місіонар» — місячник-бюлетень «Апостольства молитви». У 1898—1899 роках викладає богослов'я у Кристинопольському монастирі[5].

Єпископ Станиславівський[ред. | ред. код]

2 лютого 1899 року імператор Франц Йосиф I номінував Андрея Шептицького на Станиславівського єпископа. 17 вересня 1899 року відбулась єпископська хіротонія, а 20 вересня 1899 року — інтронізація на Станиславівську катедру[5]. За час єпископства у Станиславівській єпархії Андрей Шептицький написав до вірних шість послань: Перше слово Пастиря (до вірних)[9], Наша програма (до духовенства)[10], Правдива віра (до вірних на Буковині)[11], Християнська родина (до духовенства та вірних)[12], До моїх любих гуцулів (гуцульським говором)[13], На грані двох віків (до духовенства та вірних)[14].

Період єпископства у Станиславові тривав недовго — 14 місяців. За цей короткий інтервал встиг відвідати багато парафій, ознайомитись з їх життям. Митрополит Шептицький першим із вищих ієрархів Греко-католицької церкви почав використовувати народну мову в спілкуванні з вірними. Ніхто з єпископів раніше не писав до гуцулів послання їхнім діалектом («До моїх любих гуцулів»): «Періш усего Ви, дєді і нені христєнецкі, сокотіт свої ґіти вид згіршення».

На запрошення єпископа Шептицького західноукраїнський художник Юліан Маркевич оздобив Станиславівську катедру фресками візантійського стилю. Владика подбав також, щоб австрійський уряд виділив земельну ділянку та 300 тис. корон для побудови єпархіальної семінарії у Станиславові[5].

Шептицький Андрей в монашому одязі

Митрополит Галицький[ред. | ред. код]

Андрей Шептицький

Після смерті митрополита Юліана Сас-Куїловського Шептицький 17 грудня 1900 року був номінований Галицьким митрополитом. Інтронізація відбулася 12 січня 1901 року в соборі св. Юра у Львові.

Реформа богословської освіти[ред. | ред. код]

Кир Андрей вважав, що виховання добрих священиків — це запорука успішної проповіді Євангелія. Тому особливу увагу приділяв процесу формування майбутніх душпастирів.

У березні та квітні 1901 р. Митрополит здійснив візитацію Львівської семінарії, на підставі якої ухвалив рішення про реорганізацію закладу[15]. Андрей Шептицький дбав також про відкриття єпархіальних семінарій у Станіславові (1906) та в Перемишлі (1907). Він також дуже регулярно відправляв найздібніших студентів до університетів Рима, Інсбруку, Фрібуру у Швейцарії та до Авґустінеума у Відні. А через десять років завдяки низці реформ Митрополит уже мав достатню кількість підготованих і освічених священиків[5].

1923 р. при Львівській семінарії засновано Українське богословське наукове товариство, яке було покликане розвивати українське богослов'я. 1924 р. Митрополит заснував богословський щоквартальник «Богословію». А в 1929 р. постала Львівська богословська академія, яка стала центром вищих студій для греко-католиків. 2 лютого 1939 р. кир Андрей заснував Український католицький інститут церковного з'єдинення ім. Митрополита Рутського, який очолив архимандрит Климентій Шептицький.

Андрей Шептицький

Розвиток монашого життя[ред. | ред. код]

У 1901 р. заснував монастир Студійського правила, в 1913 р. запросив до Королівства Галичини та Володимирії чин Редемптористів, які прийняли східний обряд і створили свою гілку. Такі ж плани виношував стосовно Згромадження Салезіян, щоб гарантувати опіку над українською молоддю. Опікувався також жіночими згромадженнями Сестер: Пресвятої Родини, Студиток, Милосердя, Святого Вікентія, святого Йосифа, священномученика Йосафата.

Екуменічна діяльність[ред. | ред. код]

Як митрополит двічі відвідав Російську імперію (1907, 1912 рр.). Сприяв розбудові Російської греко-католицької церкви. У березні 1917 організував у Петрограді Синод Російської католицької церкви і призначив отця Леоніда Федорова Екзархом для католиків візантійського обряду в Росії.

Кир Андрей був ініціатором Велеградських з'їздів (1907—1927 рр.), участь в яких брали представники різних християнських конфесій.

Розвиток структур УГКЦ[ред. | ред. код]

21 вересня 1914 р. під час свого короткого перебування в Києві Митрополит висвятив о. Йосифа Боцяна, ректора Львівської духовної семінарії, на єпископа Луцького. У 1917 р. він призначає екзарха для греко-католиків Великої України з осідком у Києві — о. Михайла Цегельського. Генеральним вікарієм східної частини львівської митрополії, до якої входили Броди, Зборів, Збараж, Тернопіль, Сокаль— о. Франца Ксаверія Бонна; генеральним вікарієм Станіславської єпархії призначив о. Н. Теодоровича[16].

22 грудня 1939 р., передбачаючи наростання репресій проти церкви, Митрополит таємно висвятив на єпископа свого наступника — ректора Львівської духовної семінарії о. Йосифа Сліпого. У жовтні 1939 р. кир Андрей призначив Екзархів для вірних візантійського обряду, що проживали на території Радянського Союзу: єп. Миколи Чарнецького для Волині та Полісся, о. Климентія Шептицького для Росії та Сибіру та інших.

Єпископські конференції[ред. | ред. код]

Бажаючи зблизити членів українського єпископату, Кир Андрей зініціював єпископські конференції. У його задумі вони мали об'єднати весь слов'янський католицький єпископат східного обряду. Перша така зустріч відбулася у Львові 29–30 листопада 1927 року (друга — у Львові 1928-го, третя — у Римі 1929-го, четверта — в Римі 1932-го, п'ята — у Львові 1934 року)[5]. Під час кожної конференції єпископи особливу увагу приділяли виданню нових літургійних книг.

Політична діяльність[ред. | ред. код]

Андрей Шептицький. Фрагмент фільму «Свято молоді» (1930). Автор стрічки — учасник Пласту, початківець кінематографа в Галичині Юліян Дорош.

У 1901 році закрив греко-католицьку семінарію на знак підтримки сецесії українських студентів із Львівського університету. В 1903 році приєднався до бойкоту з українськими депутатами Галицького сейму.

Мармуровий медальон із портретом Андрея Шептицького на пілоні в інтер'єрі Собору Святого Юра у Львові. Художник Любомир Медвідь. 1996

Щонайменше станом на 1907 рік за статусом архієпископа греко-католицького обряду, митрополита Галицького був членом Галицького сейму займаючи посаду заступника маршалка (голови Галицького сейму).[17]

Засудив дії Мирослава Січинського (вбивство намісника графа Анджея Потоцького) в посланні перед Томиною Неділею 1908 р. Ця подія підживила неприхильне ставлення української громадськості до митрополита. Не було дозволено провести богослужіння за загиблим Марком Каганцем у Соборі Святого Юра 1908 року. Зокрема, газета «Діло» писала:[18]

Де ж був львіський митрополит… коли лилась невинна хлопська кров, коли плакали хлопські вдовиці і сироти?… Чи й перед богом… графська кров дорожча від хлопської, а плач хлопських вдів і сиріт… менше ціниться, як плач вдови і сиріт графа, який лишив їм сотки міліонів маєтку?

Найбільшим політичним досягненням Шептицького стала в 1914 р. домовленість із польською стороною про виборчу реформу, яка би збільшила політичне представництво українців у Галицькому сеймі. Здійснити її завадила війна.

Після утворення ЗУНР Шептицький брав участь у підготовці її малої конституції — «Тимчасового основного закону».

Загальна позиція митрополита в політичних справах: закликає духовенство не ув'язуватися в політику і сам подає приклад; як галицький митрополит був депутатом Віденського парламенту (пожиттєвим членом Верхньої палати, або Палати шляхти) і галицького сейму, але в стінах обох цих закладів до 1911 р. з'явився лише двічі й обидва рази виступав не на політичні, а на теми просвітництва.

Відмовився покинути Львів після початку Першої світової війни, зректися обряду. Через це був висланий углиб Російської імперії, що сприйняв як можливість для поширення ідей Унії. Повертаючись додому, відвідав Київ, виступив у Центральній Раді.

Урочисто привітав українців Галичини з відновленням державності. Після втрати Львова відмовився покинути паству, місто — за це отримав 2 роки домашнього арешту від нової «влади». Після втручання Ватикану наприкінці 1920-го зміг виїхати за межі Галичини, відвідав Рим (перемовини з Бенедиктом XV, урядовцями Королівства Італія), Французьку республіку (з Александром Мільєраном, Арістідом Бріаном, Фердинандом Фошем), Бельгію (з кардиналом Мерсьє), Канаду, США. На всіх перемовинах наполягав підтримати українців. Активність владики розлютила офіційну Варшаву — на 3 місяці заарештований у Познані.

На початку Голодомору видав послання-протест проти штучного голоду в Українській СРР.

Україна в передсмертних судорогах… Населення вимирає голодовою смертю. Оперта на несправедливости, людоїдна система державного капіталізму довела багатий край до повної руїни… Кров робітників, що в голоді орали чорнозем… кличе о пімсту до неба, а голос голодних женців дійшов до ушей Господа Саваота.

Після початку знищення православних церков Холмщини і Підляшшя, насильного покатоличення місцевого населення внаслідок схвалення сеймом додаткової угоди від 20 червня 1938 року до Конкордату 1925 року видав 16 липня[19] 1938 року відозву, в якій назвав дії польської влади «приголомшливими», польську державу і Костел — «ворогами Вселенської Церкви, Християнства».[20]

Благодійність і меценатство[ред. | ред. код]

Гужковський Казимир, Андрей (Шептицький) та Вільгельм Габсбург. Січень 1918 року.
Справа наліво: Вільгельм Габсбург, Андрей Шептицький, Казимир Гужковський

Однією з мало згадуваних соціальних акцій митрополита було те, що він добився в австрійського уряду допомоги для вдів священників.

Під час Другої світової війни православні священники та миряни Кам'янця зверталися до митрополита Шептицького за допомогою — фінансовою і суто церковною: книги, ризи, літургійне начиння тощо, — посилаючись на те, що він же є єпископом їхнього міста, — і митрополит у допомозі не відмовив.

Митрополит підтримував діяльність українських культурно-просвітницьких товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар»

Заснував Український Національний Музей, купив у 1905 р. для нього приміщення за 34 000 доларів (з допомогою євреїв, бо поляк-власник не бажав продавати будинок українцям). Завдяки піклуванню Шептицького в музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису.

Церковні, гуманітарні фундації: найперша — Єпархіальна бібліотека в Станиславові (передав 4 тисячі книг з особистої бібліотеки), Академічний Дім, Народна лічниця (яку згодом (1930—1938) перетворили на сучасний шпиталь), гімназії; клопотанням до чехословацького уряду врятував українську господарську академію в Подєбрадах. Андрей Шептицький був ініціатором і засновником Земельного банку у Львові (1910 р.).

На кошти митрополита придбано будівлю, в якій розмістилася художня школа Олекси Новаківського, також майстерня Модеста Сосенка та Осипа Куриласа. Він також надавав стипендії молодим українським митцям для здобуття художньої освіти у найкращих навчальних закладах Європи.

На сиротинці передав разом 1 млн доларів; посилав подарунки на Песах єврейським убогим дітям.

Заходами Комісії охорони природи при НТШ митрополит дав розпорядження утворити на землях Львівської митрополії заповідник кедрових лісів на горі Яйко, що біля Підлютого, та заповідник степової рослинності біля Чортової Гори (Пуків на Рогатинщині). То були одні з перших природних заповідників у Західній Україні. Сприяв відкриттю курортів (наприклад, у Черчому).

Під його керівництвом певні кошти вкладались у прибуткові підприємства, акції яких котувались на європейських біржах. Прибутки спрямовувались або на благодійність, або на потреби кліру.

Радянська та нацистська окупації (1939—1944)[ред. | ред. код]

Брата Митрополита Андрея графа Лева Шептицького та його дружину вбили більшовики незабаром після радянської анексії Західної України. Їхнього сина Андрія (Анджея) пізніше вбили в Катині.

У 1940 р. Шептицький писав листи до Йосипа Сталіна і до Микити Хрущова, протестуючи проти зловживань, які чинили представники радянської влади на Західній Україні[21].

Початок німецько-радянської війни сприйняв як шанс на порятунок від більшовицького безбожництва. Вітав «Акт відновлення Української Держави».[20]

Гітлерівці маніпулювали авторитетом митрополита з перших днів окупації Галичини. Оприлюднений у пресі лояльний «пастирський лист» опублікований ними для нівелювання впливу послання, в якому він вітав Відродження Української Держави.[20] Інші автори стверджують про «автентичність» його привітання «побідоносному німецькому війську» 5 липня 1941 року, причиною появи якого були страхітливі злочини «перших совітів». Ймовірно, були на те особисті причини: 27 вересня 1939 року в Прилбичах його брата Лева з дружиною й челяддю (разом 13 осіб) розстріляли працівники НКВД; над родовою усипальницею Шептицьких скоєно наругу, сімейний маєток Шептицьких пограбовано, знищено цінні стародавні документи.

Митрополит Шептицький не втрачав жодної можливості опікуватися ввіреною йому паствою. 6 липня 1941 року в Львові на зборах громадян для захисту інтересів українських мешканців створено Українську Раду Сеньйорів, яку очолив К. Левицький, а почесним главою став владика Андрей[22]. 30 серпня 1941 року в Львові проголосив про поновлення своєї діяльності Український Червоний Хрест (УЧХ), організований під протекторатом митрополита.[23]

Проте невдовзі після вступу німецьких військ на українські землі владика розчарувався в намірах німців і, як ніхто з інших єпископів Європи, відкрито й беззастережно виступив проти нацизму в багатьох пастирських посланнях. Двічі митрополит звертався з протестом щодо нищення єврейського населення в Галичині до рейхсфюрера СС Гіммлера (грудень 1941; лютий 1942). Після цього «фахівці з українського питання» Ганс Кох, Отто Вехтер, Альфред Бізанц відвідали владику з метою «урезонити» непокірного пастиря. Старий предстоятель насварив «відвідувачів» — у відповідь прозвучали закиди «спадковому графу у неввічливості».[20] Протестував проти втягнення української поліції до винищення євреїв. Митрополит Андрей був єдиною церковною фігурою такого рангу в окупованій Європі, яка виступила на захист євреїв, на такий крок не спромігся навіть папа Пій XII[24].

29–31 серпня 1942 р. написав листа до Папи Пія XII. Зокрема, у цьому листі митрополит так охарактеризував нацизм:

Ця система брехні, обману, несправедливості, грабунку, спотворення всіх ідей цивілізації та порядку; ця система егоїзму, перебільшеного до абсурдної межі тотального божевільного націонал-шовінізму, ненависті до всього, що є красивим та добрим, ця система становить собою таке щось феноменальне, що найпершою реакцією при вигляді цього монстра є оніміле здивування. Куди заведе ця система нещасний німецький народ? Це може бути не що інше, як дегенерація людства, якої ще не було в історії[25].

21 листопада 1942 — послання «Не убий», в якому містилися заклики до примирення політичних сил українського суспільства, засуджувалися політичні вбивства, містилися застереження про відлучення від церкви організаторів і виконавців таких злочинів[26].

Така позиція митрополита призводила до обшуків нацистами собору св. Юра, під час яких гітлерівці розкривали навіть труни покійників.

Перша шпальта газети «Свобода» (4 листопада 1939 р.) з помилковою інформацією про вбивство митрополита Шептицького

За згодою Шептицького значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях і навіть у митрополичій резиденції. Наказав сховати понад 300 єврейських дітей (зокрема, сина львівського рабина Ізакаїла Левіна Курта, який потім назвав синів іменами Андрей, Климентій[20]) та цінні єврейські документи. У рятуванні євреїв йому допомагали, серед інших, сестра Йосифа Вітер (1946-го її ув'язнено комуністичним режимом загалом на 30 років) і рідний брат Климент (37 євреїв; на фабриці взуття, яка належала студитам, — ще 16 євреїв; арештований радянським режимом 1947-го). Варто зауважити, що Митрополит приховував цю свою порятункову акцію від більшої частини духовенства тому, що цього вимагали обставини. З неприхованою симпатією пише про шляхетну поведінку Андрея Шептицького під час війни рабин Давид Кагане у своєму «Щоденнику львівського гетто».

Передчуваючи, що радянська влада буде нищити Церкву, митрополит заповідав, щоби священики, ченці та черниці вчилися якогось ремесла.

Усупереч часто поширеному твердженню митрополит Андрей не висловлював ніякої офіційної підтримки щодо створення «дивізії Галичина». Варто зазначити, що митрополит погодився послати туди священиків-капеланів для духовної обслуги вояків. У 1999 році в часописі «Патріархат» було опубліковано лист Михайла Демковича-Добрянського, колишнього члена УЦК, котрий був безпосереднім свідком справ, пов'язаних із заснуванням дивізії. У тому листі він, зокрема, заявив так:

Я, підписаний Михайло, син Івана і Марії Демкович-Добрянських, складаю оцю присягу на святий Хрест і Євангеліє. Моєю присягою хочу потвердити мою заяву про те, що митрополит Андрей не уділив свого благословення дивізії «Галичина», що поголоски про таке благословення неправдиві. Бо не відповідають дійсності. Слуга Божий Андрей, що стосується дивізії «Галичина», висловився двома актами:

1. Позитивно визнав потребу української збройної формації.

2. Призначив 12 військових капеланів під проводом о. Василя Лаби — професора Богословської академії, який раніше (в Австрійській армії і в Галицькій армії) був капеланом.

Ані в часи, коли творилася дивізія, ані пізніше ніхто з українських діячів, які мали близьке відношення до дивізії, не знав нічого про благословення Митрополита для дивізії Галичина, бо такого акту не було. Багато визначніших громадян висловлювались про потребу військової формації, найвиразніше сформулював це Дмитро Паліїв. Його версію Володимир Кубійович (голова УЦК - прим. І. Б.) приписав Митрополитові. Але від позитивного визнання потреби української збройної формації до благословення дивізії досить далеко. Коли в половині 70-х років офіційний постулятор Ватикану передав українському постулятору близько 50 запитань у зв’язку з діяльністю Митрополита, отці Іван Хома і Музичка передали мені для опрацювання понад 20 тем, решту дали о. Івану Гриньохові. Ані серед моїх, ані серед його тем не було згадки про благословення дивізії «Галичина». Ватиканський постулятор не міг би цього не згадати.

Михайло Демкович-Добрянський // Патріархат. — 1999. — № 7–8 (343–344).[27]

.

31 жовтня звернувся з останнім словом до найближчого оточення, зокрема, сказав: «наша Церква буде … розгромлена більшовиками… держіться, не відступайте від віри, святої Католицької Церкви… Я виджу відродження нашої Церкви. Вона буде… обіймати цілий наш народ.»[20] Йосиф Сліпий у своїх «Споминах», описуючи день смерті Митрополита, вказав: «Пригадую собі, як слуга повторяв слова покійного: „Яка марна смерть на ліжку, я собі іншої бажав. Яке щастя, що Господь прощає гріхи“»[28].

Помер Владика 1 листопада 1944 року, близько 13 години (о 13.30[20]), від прогресуючого набряку-набуханню головного мозку, як ускладнення грипу, три дні перед тим переставши з будь-ким розмовляти. Похований у підземеллі собору святого Юра. Його похорон у зайнятому радянськими військами Львові перетворився на грандіозну маніфестацію.

Беатифікація[ред. | ред. код]

Беатифікаційний процес розпочався 28 січня 1955 року. Інформативна стадія закінчена, необхідні документи, матеріали зібрані. Для завершення процесу необхідний факт підтвердження видужання від невиліковної хвороби за допомогою молитов до Андрея Шептицького.[20]

Праці[ред. | ред. код]

Пастирські послання[ред. | ред. код]

Нагороди[ред. | ред. код]

Оцінки[ред. | ред. код]

Роль соціальної доктрини митрополита Шептицького визнається усіма богословами України. Зокрема, київський православний філософ Юрій Чорноморець вважає:

Митрополит Андрей Шептицький був прихильником соціального вчення Льва XIII і оригінально його розвивав. Не лише пристосовував до українських умов, а мав версію соціального вчення, яка була оригінальною в горизонті всієї Католицької Церкви, всього католицького богослов'я. У нас же бояться говорити про нього як про оригінального мислителя, оригінального неотоміста, який створив власне етичне і соціальне вчення. І якщо те вчення не таке, як вчення Івана-Павла II чи Бенедикта XVI, то воно не стає неактуальним для України. Бо завдання, які ставилися в соціальному вчення митрополита Андрея, ще не виконані. Не побудовано ні громадянського суспільства на принципах солідарності. Немає правової держави, заснованої на природному моральному законі. Немає сталої демократії та захисту прав людини, які теж є вимогами природного закону за теорією митрополита Андрея. І методологія позитивного суспільного творення — солідаризм в сім'ї, громаді, нації, церкві, яку пропонує митрополит Андрей, і сьогодні актуальна.

На думку Олега Турія, відкритий до новаторських підходів, нестандартних рішень.[29]

Такі люди, як Владика Андрей, становлять золотий запас України. Здійсниться пророцтво Андрея, яке він виголосив у свій передсмертний час: "Україна увільниться від упадку і стане державою могутньою, об’єднаною, величавою, яка буде дорівнювати іншим високорозвинутим державам…"

Петро Порошенко, Президент України // Високий Замок. — 2015. — 30 липня — 5 серпня.

«Праведник світу»[ред. | ред. код]

В Ізраїлі за клопотанням Давида Кагане розглядалося питання про присвоєння А. Шептицькому звання «Праведник світу». Але, коли дійшло до голосування (1981), з 13 членів комісії двоє утрималися (в тому числі Д. Кагане), 5 висловилися за присудження звання, 6 були проти.

У результаті звання не було присвоєно. Серед причин відмови були вказана …підтримка дивізії СС «Галичина», звинувачення в начебто ідеологічній близькості Гітлеру та низка заперечень, пов'язаних із тим, що начебто митрополит міг зробити для порятунку євреїв значно більше.

Негативне рішення Яд ва-Шем викликало неоднозначну реакцію[30]. Наприклад у газеті «Jerusalem Post», у замітці двох польських авторів висловлюється обурення цим фактом[31].

В Ізраїлі наступні спроби визнати Шептицького Праведником світу зазнавали фіаско. Востаннє це питання розглядалося в Яд ва-Шем 2007 року.

Після відмови комісії Яд ва-Шем визнати Шептицького Праведником світу, єврейська громада України в травні 2008 року визнала його Праведником[32]. «Ми хочемо віддати належне людині, що врятувала сотні євреїв» — сказав з цієї нагоди головний рабин України Моше Реувен Асман. Маємо боротися не тільки з антисемітизмом, ксенофобією, але й пам'ятати своїх героїв, нагадувати про них підростаючому поколінню. В пам'ять про Митрополита Андрея біля синагоги Лазаря Бродського в Києві посадили «Дерево Життя»[33].

У квітні 2012 року нижня палата парламенту Канади одноголосно визнала, прикладом «відданості основним правам людини» діяльність митрополита Андрея Шептицького під час Другої світової війни. Канадські парламентарії відзначили, що завдяки зусиллям митрополита врятовані понад 160 євреїв, один із яких був присутній на засіданні парламенту Канади під час ухвалення рішення[34].

У листопаді 2013 року Антидифамаційна ліга (англ. Anti-Defamation League) — американська правозахисна суспільно-політична організація, що протистоїть антисемітизму та іншим формам нетерпимості стосовно євреїв — нагородила його посмертно за «відвагу і героїзм у порятунку євреїв» під час Другої світової війни. Шептицький удостоєний нагороди імені Яна Карського за відвагу при порятунку українських євреїв. Нагороду, встановлену для вшанування рятівників євреїв під час Голокосту, отримав родич митрополита, професор Єжи Вейман[35].

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

2015 - рік митрополита Андрея Шептицького
Див. також: Вулиця Митрополита Шептицького
Історія встановлення пам'ятника Митрополиту — це історія боротьби українців за свою свободу, невід’ємна частина національно-визвольних змагань...

Глава УГКЦ Блаженнійший Святослав // Високий Замок. — 2015. — 30 липня — 5серпня. — С. 11.

Галерея[ред. | ред. код]

У культурі[ред. | ред. код]

Кінематограф[ред. | ред. код]

Художні фільми:

Документальні фільми:

Цікаві факти[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Черченко Ю. Шептицький Андрей… — С. 631.
  2. Івасів, Р. Скарби Шептицького // Галичина. — 2015. — 30 липня. — (Національні світочі).
  3. В Архикатедральному соборі Святого Юра виставили для почитання унікальний образ Спасителя, написаний матір'ю Андрея Шептицького. Архів оригіналу за 28 вересня 2015. Процитовано 27 вересня 2015. 
  4. а б Nowak, s. 216.
  5. а б в г д е ж и к л м н п Korolevskij C. Métropolite André Szeptyckyj, 1865-1944. – Rome, 1964.
  6. Lasocka B. Skarbek Stanisław Marcin h. Abdank (1780—1848) // Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa — Kraków, 1997. — T. XXXVIII/1, zeszyt 156. — S. 25. (пол.)
  7. а б Молодість і покликання о. Романа Шептицького // Свічадо, 2009. — С. 17–39.
  8. Молодість і покликання о. Романа Шептицького // Львів: Свічадо, 2009. — С. 157–168.
  9. Митрополит Андрей Шептицький. Пастирські послання 1899-1914 рр. — Т. 1. — Львів : Видавничий відділ «Артос» Фундації «Андрей», 2007. – С. 3–18.
  10. Митрополит Андрей Шептицький. Пастирські послання 1899-1914 рр. — Т. 1. — Львів : Видавничий відділ «Артос» Фундації «Андрей», 2007. – С. 19–26.
  11. Митрополит Андрей Шептицький. Пастирські послання 1899-1914 рр. — Т. 1. — Львів : Видавничий відділ «Артос» Фундації «Андрей», 2007. – С. 27–52.
  12. Митрополит Андрей Шептицький. Пастирські послання 1899-1914 рр. — Т. 1. — Львів : Видавничий відділ «Артос» Фундації «Андрей», 2007. – С. 53–71.
  13. Митрополит Андрей Шептицький. Пастирські послання 1899-1914 рр. — Т. 1. — Львів : Видавничий відділ «Артос» Фундації «Андрей», 2007. – С. 72–98.
  14. Митрополит Андрей Шептицький. Пастирські послання 1899-1914 рр. — Т. 1. — Львів : Видавничий відділ «Артос» Фундації «Андрей», 2007. – С. 99–111.
  15. Митрополит Андрей Шептицький. Пастирські послання 1899-1914 рр. — Т. 1. — Львів : Видавничий відділ «Артос» Фундації «Андрей», 2007. – С. 255–287.
  16. Бельгієць, який полюбив Україну [Архівовано 23 вересня 2015 у Wayback Machine.], сайт «Редемптористи Львівської Провінції» (укр.)
  17. Wiczkowski, Józef (1907). Lwów, jego rozwój i stan kulturalny oraz przewodnik po mieście (польська). Львів: Skład Główny w księgarni H. Altenberga. с. 541. Архів оригіналу за 23 грудня 2021. Процитовано 6 січня 2021. 
  18. Горак Р. Задля празника. У сутінках // К. : Радянський письменник, 1989. — С. 208. — ISBN 5-333-00206-1.
  19. Володимир Вишневський. Трагедія православних церков у Польщі // Пам'ятки України. — К., № 4 за 1990 — № 1 за 1991. — 64 с. — С. 19. — ISSN 0131-2685.
  20. а б в г д е ж и Орися Хом'як, Оксана Гайова. Андрей Шептицький піввіку оберігав Церкву та її вірян… — С. 10.
  21. Бриндак І. Останній лист Митрополита [Архівовано 11 червня 2015 у Wayback Machine.] // Жива вода. — 2014 — № 11.
  22. Сайт Інституту історії НАН України. Архів оригіналу за 29 червня 2016. Процитовано 6 липня 2012. 
  23. Сайт Інституту історії НАН України. Архів оригіналу за 29 жовтня 2013. Процитовано 30 серпня 2012. 
  24. Грицак Я. Українці в антиєврейських акціях у роки Другої світової війни [Архівовано 15 серпня 2021 у Wayback Machine.]. — Ї. — 1996. — Ч. 8. — С. 66.
  25. Маринович М. Андрей Шептицький і дилема гуманістичного вибору [Архівовано 2 червня 2016 у Wayback Machine.] // Дзеркало тижня. Україна. — 2005. — 18 листопада.
  26. Львівські Архієпархіальні відомості // 1942, листопад. — Ч. 11. Архів оригіналу за 13 березня 2010. Процитовано 21 вересня 2009. 
  27. Бриндак І. Ще раз про «колабораціонізм» Митрополита Андрея Шептицького // Слово. — № 4 (44). — 2010. — С. 42-46.
  28. Сліпий Й. Спомини / ред. Іван Дацько, Марія Горяча. — Вид. 2-ге. — Львів — Рим : Видавництво УКУ, 2014. — С. 151. — ISBN 978-966-2778-29-8.
  29. Орися Хом'як. Сліпий бачив церкву вільною // Високий замок. — Львів, 2015. — № 8 (23-25 січня). — С. 7.
  30. Шимон Редліх. Моральные принципы в повседневной действительности: митрополит Андрей Шептицкий и евреи в период Холокоста и Второй мировой войны [Архівовано 11 квітня 2010 у Wayback Machine.] // Юдейсько-християнські відносини (рос.)
  31. Возмутительное кощунство [Архівовано 1 жовтня 2009 у Wayback Machine.] // Мост, 2007. — № 369 (2 трав.) (рос.)
  32. Митрополит Шептицкий назван Праведником мира [Архівовано 24 липня 2008 у Wayback Machine.] // Обозреватель.ua, 21 травня 2008 (рос.)
  33. Єврейська громада України визнала митрополита Шептицького Праведником світу. Архів оригіналу за 19 грудня 2013. Процитовано 21 травня 2008. 
  34. Парламент Канади визнав праведником митрополита УГКЦ Андрея Шептицького [Архівовано 11 травня 2012 у Wayback Machine.] // Радіо Свобода, 25 квітня 2012
  35. ADL Posthumously Honors Ukrainian Archbishop For Saving Jews During The Holocaust // Anti-Defamation League, Press Release [Архівовано 4 листопада 2013 у Wayback Machine.] (англ.)
  36. Городецький Олесь, Пам'ятник Шептицькому у Львові: гібридна війна на теренах Галичини [Архівовано 25 березня 2016 у Wayback Machine.] (Радіо Свобода, 26.03.2015)
  37. Мельник І., Масик Р. Пам'ятники та меморіальні таблиці міста Львова. — Львів : Апріорі, 2012. — С. 216. — («Львівські вулиці і кам'яниці») — ISBN 978-617-629-077-3.
  38. майдан Шептицького, 4, Калуш [Архівовано 15 квітня 2015 у Wayback Machine.] // UkrPost
  39. П'ять місць Львова під духовною опікою видатних релігійних діячів. Архів оригіналу за 5 липня 2018. Процитовано 4 липня 2018. 
  40. Погруддя митрополита Андрея Шептицького в Трускавці - Пошук Google. www.google.com. Процитовано 8 листопада 2023. 
  41. Меморіальна дошка Андрею Шептицькому: відкриття меморіальної дошки Митрополиту Андрею Шептицькому. фоторепортаж. Архів оригіналу за 10 лютого 2019. Процитовано 10 лютого 2019. 
  42. Братам Шептицьким відкрили пам'ятник на Львівщині // Zaxid.net. — 2011. — 29 липня.
  43. У Луцьку перейменовано 27 вулиць [Архівовано 17 листопада 2015 у Wayback Machine.] // Історична правда. — 2015. — 31 липня.
  44. У Шепетівці перейменували вулицю на честь митрополита Андрея Шептицького [Архівовано 12 липня 2015 у Wayback Machine.] // УНІАН. — 2015. — 17 березня.
  45. Галина Миць (4 травня 2006). У шкільних коридорах — дух Митрополита. Високий замок. Архів оригіналу за 4 січня 2014. Процитовано 21 грудня 2013. 
  46. На подвір'ї палацу встановлять бронзове погруддя Андрея Шептицького. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 4 липня 2018. 
  47. Степан Боруцький (11 січня 2014). За прославу слуги Божого Митрополита Андрея. Інформаційна агенція «Вголос». Архів оригіналу за 7 жовтня 2017. Процитовано 20 липня 2014. 
  48. Блаженніший Святослав освятив пам'ятну дошку праведному митрополитові Андреєві в Києві. Архів оригіналу за 22 березня 2022. Процитовано 24 травня 2022. 
  49. У Києві відкрили меморіальну дошку Шептицькому. Архів оригіналу за 5 липня 2018. Процитовано 4 липня 2018. 
  50. Вшанування митрополита Андрея // Шлях перемоги. — 11 листопада 2015. — 45 (3202). — С. 4.
  51. 2015 рік у Тернопільській області проголошено Роком митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького [Архівовано 13 лютого 2015 у Wayback Machine.] // Сайт Тернопільської обласної ради. — 2015. — 27 січня.
  52. Митрополита Андрея Шептицького вшанували тисячі тернополян [Архівовано 26 вересня 2015 у Wayback Machine.] // Тернопільсько-Зборівська архієпархія. — 2015. — 26 липня.
  53. Пам'ятник духовному лідеру УГКЦ митрополиту Андрею Шептицькому відкрили у Львові у день 150-річчя з дня народження владики [Архівовано 18 серпня 2015 у Wayback Machine.] // Інтерфакс-Україна. — 2015. — 29 липня.
  54. Про створення та найменування провулку в м. Бровари. Рішення Броварської міської ради від 06.08.2015 № 1511-57-06: Броварська міська рада ([1] [Архівовано 19 вересня 2015 у Wayback Machine.]), Маєш право знати ([2][недоступне посилання]). — 2015. — 11 серпня.
  55. Леся Тугай. Велика людина починається з дитинства // Галичина. — 2015. — 20 серпня.
  56. Про заснування академічної стипендії імені митрополита Укр... | від 16.09.2015 № 1140. zakon3.rada.gov.ua. Процитовано 23 жовтня 2017. 
  57. Архівована копія. Архів оригіналу за 23 березня 2020. Процитовано 23 березня 2020. 
  58. У Львові встановили меморіальну дошку Митрополиту-Праведнику Андрею Шептицькому. Архів оригіналу за 10 лютого 2019. Процитовано 10 лютого 2019. 
  59. У Львові розпочинає свою роботу Музей Митрополита Андрея Шептицького - ilvivyanyn.com. ilvivyanyn.com (укр.). Архів оригіналу за 23 вересня 2020. Процитовано 29 серпня 2020. 
  60. Zaxid.net. У Львові відкрили Музей Митрополита Андрея Шептицького. ZAXID.NET (укр.). Архів оригіналу за 14 вересня 2020. Процитовано 7 вересня 2020. 
  61. Дрогобич вшанував Андрея Шептицького. Архів оригіналу за 25 грудня 2017. Процитовано 4 липня 2018. 
  62. У Львові відкрили мурал із зображенням Андрея Шептицького. suspilne.media. Архів оригіналу за 14 серпня 2020. Процитовано 7 серпня 2020. 
  63. Віднайдено перше відео з митрополитом Шептицьким [Архівовано 24 червня 2013 у Wayback Machine.] // ВВС Україна. — 2013. — 21.06.
  64. Андрей Шептицький: мільйонер, що став праведником [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.].

Бібліографія[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Монографії. Статті[ред. | ред. код]

Довідники[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]